Dmitro Chernyayev

Ми мріємо про день, коли станемо непотрібними Є втома, яку можна подолати кількома днями відпочинку, зміною обстановки чи звичайним міцним сном, а є та, що накопичується роками, поступово проникаючи в кожну частину людського життя, аж поки одного дня ти не усвідомлюєш, що навіть спроби відновитися почали забирати більше сил, ніж сама діяльність, яка колись наповнювала тебе енергією. І найстрашніше в цьому стані навіть не фізичне чи емоційне виснаження, а відчуття, ніби всередині вже давно щось згасло, тоді як ти продовжуєш рухатися за інерцією, виконуючи звичні дії не тому, що маєш на це сили, а тому, що просто не уявляєш, як можна зупинитися. Ми, військові та волонтери, давно навчилися існувати в цій реальності, де поняття звичайного людського життя поступово поступилося місцем нескінченним потребам, відповідальності, втратам і необхідності ухвалювати рішення, від яких іноді залежить значно більше, ніж ми готові усвідомлювати. Для когось це черговий бойовий вихід, для когось - пошук необхідного обладнання, збір коштів, виготовлення деталей, організація евакуації чи доставка допомоги туди, де вона потрібна ще вчора. І хоча наші обставини, досвід та міра ризику зовсім різні, нас об’єднує усвідомлення того, що за кожною виконаною задачею стоять людські життя, а за кожною невиконаною може стояти чиясь втрата. Ми не народилися з невичерпним запасом витримки й не отримали особливого імунітету до болю, однак за роки повномасштабної війни багато хто з нас настільки звик ігнорувати власні потреби, що відпочинок почав сприйматися ледь не як порушення якогось негласного морального обов’язку. Адже поки ми намагаємося повернути собі хоча б частину внутрішньої рівноваги, війна не припиняється, запити нікуди не зникають, люди продовжують втрачати близьких, а хтось у цю саму хвилину чекає на допомогу, якої може так і не дочекатися. І це усвідомлення іноді виявляється сильнішим за будь-яке виснаження, змушуючи знову братися до справи, навіть коли від колишнього запалу залишилися лише спогади. Мабуть, одним із найболючіших відкриттів стає момент, коли починаєш помічати, що суспільство поступово адаптується до того, до чого, здавалося б, неможливо адаптуватися. Новини про зруйновані будинки, загиблих цивільних, понівечені міста та чергові втрати дедалі частіше перетворюються на інформаційне тло, яке можна перегорнути одним рухом пальця, тоді як для когось за кожним таким повідомленням стоїть цілий світ, що обірвався назавжди. Ми розуміємо, що люди виснажені, що кожен має власні проблеми, страхи та обмежені ресурси, і все ж іноді надзвичайно важко прийняти, наскільки буденними стали речі, які ще зовсім недавно здавалися немислимими. Особливо гостро це відчувається тоді, коли доводиться вкотре пояснювати очевидне: чому військовим досі потрібні автомобілі, засоби зв’язку, обладнання, захист чи найпростіші витратні матеріали, чому після одного успішно закритого збору майже відразу виникає наступний і чому навіть сотні тисяч зібраних гривень не означають, що проблему нарешті вирішено. Ми можемо придумувати нові способи привернути увагу, шукати слова, здатні пробитися крізь загальну втому, радіти кожному внеску й водночас відчувати дедалі глибше спустошення від необхідності раз у раз доводити, що людське життя варте допомоги. Іноді здається, що ми вже використали всі можливі слова, усі аргументи й усі власні емоції, але потреби залишилися, а отже, доводиться шукати в собі щось іще.